«Поховайте мене за плінтусом»: історія про іншого хлопчика

Я довго не наважувалась дивитися фільм російського режисера Сергія Снєжкіна «Поховайте мене за плінтусом» з ряду причин. По-перше, однойменна повість входить до списку моїх улюблених книг, а псувати враження, що вже склалося, зовсім не хотілося. По-друге, Павло Санаєв особисто забракував дану кінострічку і більше не має бажання продавати авторські права на власні твори. Ці факти, хоч і не виглядають катастрофічними (письменники часто не визнають інтерпретації їхніх дорогоцінних дітищ), але все ж не викликають особливого апетиту. Тим не менш, похмурим суботнім ранком, опинившись під гнітом раптової апатії, я подивилась цю картину від початку до кінця. Почуття змішані. Про них – далі.

Сюжет не відрізняється особливою вишуканістю. Сашко Савельєв вчиться в другому класі, живе разом з бабусею, що страждає на психічне захворювання, і дідусем, заслуженим актором СРСР. Хворобливий хлопчик бачиться з рідною матір’ю раз-два на місяць, тому що бабуся, Ніна Антонівна, не довіряє їй виховання онука, вважаючи, що вона «проміняла дитину на карлика-кровопивцю», яким бачить коханого чоловіка дочки. Мати Сашка Ольга прагне забрати сина жити до себе, але вони з громадянським чоловіком постійно потерпають від нестачі грошей, в той час як дідусь Сашка отримує гідну пенсію і гонорари. Стосунки матері Сашка з власними батьками жахливі: кожен її візит закінчується скандалом. Хлопчик відчайдушно любить маму, але водночас побоюється бабусю. Для нього мама – це рідкісне свято, а бабуся – повсякденне життя. На цьому і побудований основний конфлікт.

Фільм вперше побачив світ у 2009 році і заявив про себе як психологічна драма. Того ж року він отримав декілька нагород, таких як премія «Ніка» в номінаціях «Найкраща жіноча роль» (Світлана Крючкова) і «Найкраща жіноча роль другого плану» (Марія Шукшина). Світлану Крючкову також удостоїли ще однієї нагороди за «Найкращу жіночу роль» на фестивалі «Московська прем’єра». До вдало підібраного складу акторів дійсно немає жодних претензій. Претензії є з приводу тих персонажів, яких їм довелося грати.

Головний герой, Сашко Савельєв, у кінострічці постає мало не лежачим хворим. Ця дитина то влаштовує істерику в машині на порожньому місці, то ллє крокодилячі сльози, викликаючи, втім, не жалість, а лише роздратування. Оригінальний персонаж був жвавим, досить кмітливим і хитрим хлопчиком, більшість «болячок» якого вигадала йому бабуся через власну нездорову потребу про когось турбуватись. В інтерпретації Сергія Снєжкіна Сашко ще й страждає на майже невиліковний муковісцидоз; ця деталь надає фільму зайвого трагізму, що майже одразу і розчиняється. Фантазійна хворобливість хлопчика в книзі постає скоріше як елемент комедії, а не драми. В фільмі ж гумор відсутній повністю. Це суцільний нуар – всі герої однобічні, всі ситуації змальовуються з цинізмом і негативом. Історія втрачає свій шарм, легку іронію, тонкощі, перетворившись на важкий пласт цементу, в якому застряг Сашко в одній з глав повісті.

Семен Михайлович, дідусь Сашка, здається черствим та байдужим нарцисом, зосередженим на кар’єрі та потенційних ролях. Хоча в книзі описується, що в такому поважному віці він погоджується на гастролі та відрядження лише тому, що хоче відпочити від постійних сварок та докорів власної дружини.

Співмешканець матері Сашка Анатолій справив на мене найбільш неприємне враження. З перших хвилин появи в кадрі він постає хамовитим алкоголіком, якого не надто цікавлять душевні терзання пасії з приводу сина. Він знову й знову просить в Ольги гроші на випивку, глядача ніби тицяють обличчям в його недугу і хочеться сказати: «Годі вже, ми зрозуміли!» Чи потрібно говорити, що персонаж повісті, прототипом якого став Ролан Биков, був інтелігентним, уважним до формальної дружини чоловіком, і лише Ніна Антонівна наговорювала на нього з приводу алкогольної залежності?.

Найменш далекими від початкового зразку мені здалися мати і бабуся Сашка. Марія Шукшина дійсно переконливо відтворила той біль героїні від неможливості вирішення етичної дилеми, що склалася; щоправда, разом з однодумцем в обличчі Анатолія вони складають досить дивний тандем. Їхні стосунки натягнуті, не зрозуміло, що може тримати їх поруч один з одним. Я ловила себе на думці, що і сама не хотіла б віддавати дитину таким безвідповідальним і непостійним особам.

Бабуся Сашка, жінка складної долі, що пережила війну, евакуацію, смерть дитини, «зраду чоловіка», як вважає вона сама, і не змогла вибратися з депресії та манії – дуже складний персонаж. Світлана Крючкова майстерно відіграє Ніну Антонівну в гніві, розпачі, проте їй не піддалась емоція своєрідної, незграбної любові до Сашка, котрій Павло Санаєв приділив багато уваги в книзі. Це сильне почуття, зав’язане на стражданнях та постійній самопожертві, що «висить на шиї тяжкою хрестягою», у фільмі відсутнє.

На мою думку, головна проблема фільму «Поховайте мене за плінтусом» полягає в тому, що за ідеєю він втілює саму книгу – сценаристом вказаний її автор. Проте моментами кінострічка здається настільки відірваною від оригіналу, що цілком заслуговує на статус самостійного твору. В такому випадку слідувало би приділити більше уваги позитивним рисам картини. На жаль, маємо те, що маємо. Я можу зрозуміти той факт, що фільм отримує схвальні відгуки в основному від глядячів, що не читали книгу. Але особисто я не можу пробачити режисерові тотальне перекручування історії, що настільки запала в душу.

Анастасія Могилевець

Print Friendly, PDF & Email