«Село не люди» – сучасний ремейк шевченківської поеми

До Люко Дашвар в українських літературних колах ставляться по-різному. Хтось вважає її прямолінійність вульгарною, хтось – аж до болю правдивою. Для одних вона звичайна графоманка, для інших – письменниця, яка простими словами говорить про найголовніше. Її можна назвати принаймні сміливою жінкою. Вразити загал описами речей на кшталт педофілії, сексуальних збочень, та ще й зірвати куш у вигляді літературної премії «Коронація слова» – ризиковий, але вдалий експеримент. Так, мова йде про роман «Село не люди», що був вперше виданий у 2007 році і став літературним дебютом письменниці.

В ньому можна знайти ознаки як соціально-психологічного, так і соціально-побутового роману. У той же час авторка посилається на класичний шевченківський мотив, висвітлений в поемі «Катерина», недвозначно натякаючи навіть ім’ям головної героїні. Сьогочасна Катерина живе з батьками, стосунки яких складно назвати зразковими. Її мати зосереджена на домашньому господарстві, а батько товаришує з чоловіком, що потайки розбещує малолітню. Єдина подруга Катерини Люда не має більшої життєвої цілі, ніж залишитись в селі і стати в ньому «королевою». Я одразу зрозуміла для себе, що ніякими особливо духовними цінностями персонажів тут і не пахне.

Проблеми сільського життя постають особливо гостро, якщо дивитись на них очами тринадцятирічної дівчини в розквіті статевого розвитку (зазвичай це і розквіт розвитку інтелектуального, але з цим не склалося). Недолугий рівень освіти, закостеніла система сімейних цінностей, що базується на сексистських уявленнях про роль чоловіка і жінки, пагубні звички, до яких вдаються селяни, аби хоч ненадовго забути сухоти провінціального життя… В Шанівці час зупинився, про це свідчать навіть описи вбогого побуту. Концентрація стереотипів про сільське життя в них іноді надто висока (наприклад, відсутність шкіл у селах, глиняні мазанки, самогон в пляшці з-під ситра тощо). Ці засоби виразності іноді перетворюють сюжет на якусь карикатуру сільського життя. Розцінювати це як недоторканий елемент стилю авторки чи її ідейну бідність, кожен вирішує для себе сам. Особисто мені це здалося неприкритою щирістю, яка, можливо, десь була б зайвою, але точно не в цьому випадку.

Центральною проблемою книги постає брак сексуального виховання, через  що така делікатна тема для підлітків обростає безглуздими міфами та забобонами. І якщо на початку оповідання це здається комічним, згодом події розгортаються жахливим чином. Кульмінація твору змінює ставлення читача до цієї проблеми на пні, наочно ілюструючи занепад села загалом і кожного з його жителів, як окремої одиниці. Така шокова терапія не залишила мене, як читача, байдужою. Тим паче, я розуміла, що все написане стосується безпосередньо мого народу, ця біда знаходиться зовсім поряд і ніхто не може цим людям зарадити.

Назва книги залишає нам простір для думок. Для одних це «Село – не люди», для інших – «Село – нелюди». Підбити власні підсумки щодо цього можна лише після прочитання роману. Село – не люди, а хто тоді? Жертви м’ясорубки життя, що точнісінько як колись робоча ферма біля Шанівки? Чи все ж таки нелюди, що збожеволіли, кожен на свій лад, від усвідомлення безвиході буття?

Найрізноманітніші емоції долали мене під час читання роману «Село не люди». Відраза, співчуття, сміх, подив… Одне можу сказати точно: сучасна українська література здатна неабияк дивувати як злободенними смислами, так і майстерністю їх викладу.

Анастасія Могилевець

Print Friendly, PDF & Email