Маніфест проти дематюкації: Лесь Подерв’янський в Миколаєві

Легендарний український прозаїк, художник та драматург Лесь Подерв’янський цього року подався в концертний тур Україною. Завітав митець і до Миколаєва.

Першого листопада, в холодний передзимовий вечір в концерт-холі «Юність» товкуться охочі до мистецтва. Свіжого та гарячого, як пиріжки, і живого, як пиво. Та поки до початку концерту залишається ще хвилин п’ятнадцать, можна здати одяг в гардероб і сповнитись атмосфери своєрідної літературної богеми. Навкруги точаться жваві дискусії про феномени сучасного мистецтва, кіно, музику. Не чутно ані базарних пліток, ані суперечок з приводу політики, хоча б один вечір. То тут, то там можна побачити знайомі обличчя, зокрема, міського голову міста Олександра Сєнкевича разом з дружиною, депутата міської ради Світлану Таранову, бізнесмена Олега Чередниченка та представників місцевих ЗМІ.

Без п’яти хвилин сьома, люди починають наповнювати залу. На сцені символічні образи – стілець і стіл, завалений текстами. Звучить фонова музика, розмови про високе перетворилися на приглушений гомін, але це лише під час пошуків потрібного місця. Можна побачити серед відвідувачів заходу як бувалих професорів, так і молодих студентів, щоправда останні в значно меншій кількості. Праворуч і ліворуч від мене сіли подружні пари середнього віку. З обидвох боків я чую невимушені бесіди, доки чекаю на початок виступу.

Вже п’ятнадцять хвилин восьмої, а до зали продовжують надходити нетерплячі глядачі із солодким передчуттям в очах. За три хвилини світло починає потроху згасати, а ущент забита зала – аплодувати: ініціативу кількох людей швидко підхоплюють інші, ця хвиля котиться рядами, і ось вже всі присутні запрошують автора вийти на сцену. Нарешті, Лесь Подерв’янський з’являється в світлі прожекторів, змушуючи овації стати гучнішими. Вдягнений письменник елегантно і просто, та зі смаком (чесно кажучи, очікувала від нього будь-якого польоту думки, але не класичного вбрання). «Добрий вечір, Миколаїв! Слава Україні!», – вітається Подерв’янський. «Героям слава!», – гуртом відгукуються глядачі. Не гаячи часу, митець сідає за стіл і починає програму.

«Діана», – оголошується назва першої п’єси. Аудиторія підтримує з ентузіазмом. «Дійові особи: Жора, невизначеного віку мужик, схожий на чорта, якого виперли з пекла за профнепридатність…» В залі лунає перший сміх; це повториться ще десятки разів, доки зовсім не щезне зайва офіційність, перетворившись на атмосферу затишного домашнього літературника. Дійсно, іноді створюється враження, ніби всі присутні давно знайомі між собою. Ось гостре слівце зриває аплодисменти, що навіть змушують автора перерватись, доки вони не вщухнуть. Наступна п’єса – «Нірвана», за нею – фрагменти першого роману Леся Подерв’янського «Таємничий амбал», вже російською мовою. Написаний він, за словами автора, ще українською та французькою мовами (але незрозуміло, чи це іронія, чи дійсність). Не дивлячись на зміну мовлення, зала сприймає матеріал на «ура», хоч він і значно довший, ніж коротенька проза письменника. Подача читця, невимушена, та від цього неймовірно харизматична, цілковито захоплює увагу слухачів. Вони в свою чергу не втомлюються аплодувати і хихотіти.

Я скоса дивлюсь на дисплей телефону зліва від мене – чоловік на сусідньому сидінні записує все на диктофон, а час запису вже перевалив за сорок хвилин. Закінчивши декламування оповідань «Спартак» і «Сором» зі спільної серії «Больнічка», Подерв’янський довірливо розповідає про свою так звану SMS-оперу «Звірі», яку деякий час навіть ставили в Києві. Вона має таку назву, адже народилася саме з повідомлень, які потім дозволили митцю проявити себе, як драматурга. Далі нам демонструють оповідання, написані, за його словами, прямо в телефоні. «Я б назвав це SMS-оповідання», – продовжує своєрідну тенденцію автор.

Але найцікавіше чекає загал наприкінці концерту. Напевно, найбільш скандальну, мейнстрімову, та через це анітрохи не гіршу п’єсу Лесь залишив на десерт. «До**я масла», – гримить зі сцени, і зала просто вибухає оваціями. Концентрація нецензурщини зростає в декілька разів, вже добряче розігріта публіка не стримує емоцій і час плине непомітно. П’єса добігає фіналу разом із виступом, глядачі плескають в долоні стоячи. «Всім дякую, до нових зустрічей», – прощається митець і йде, але натовп дружно скандує: «На біс!» Хтось викрикує: «Павлік Морозов!», «День колгоспника!», але найбільше бажаючих послухати «Гамлєта», тож автор розпочинає.

Я стою вже ближче, біля виходу, тож можу бачити всі відтінки емоцій на його обличчі. «Під веселі звуки «Яблучка» матроси мовчки страшно відбивають чочотку», – закінчує прозаїк і ще довго насолоджується останніми за сьогодні оплесками. Ось таке воно, мистецтво. Непередбачуване, не всім зрозуміле, але палко кохане вузьким колом любителів чогось нестандартного.

Анастасія Могилевець

Print Friendly, PDF & Email