Пушкін, котрий Дюма, Пелевін, якого не існує та інші загадкові постаті світової літератури

Навряд чи література знайшла б стільки прихильників, якби в них не залишалося простору для власних фантазій та здогадок. При чому стосуються вони не лише, наприклад, альтернативних кінцівок художніх творів, а й долі самих митців. Важко знайти письменника або поета, який міг би похвалитися розміряною біографією офісного клерка. Кожен геній має в собі хоча б дещицю дивацтва, і що більший цей геній, то вища концентрація божевілля, чи не так?

Едгар По – улюбленець смерті

Протягом усього життєвого шляху смерть наступала цьому письменнику на п’яти: в ранньому дитинстві він втратив батька, згодом така ж доля спіткала його рідну матір, названу матір і навіть старшого брата. Але найбільший відбиток на творчість автора наклала передчасна загибель його коханої дружини Вірджинії (саме ця трагічна подія надихнула Едгара По на створення одного з найбільш відомих своїх віршів «Аннабель Лі»). Мабуть, кістлява з косою відчувала неабияку прив’язаність до американського самородка, адже і його власна смерть вкрита вуаллю загадковості. За лічені дні до загибелі автора знайшли в Балтиморі, проте впізнати його було складно: він був у чужому брудному одязі, абсолютно знавіснілий та знесилений від марення. Причина його смерті досі залишається невідомою. Непідтверджених версій безліч: холера, туберкульоз, серцевий напад, пухлина мозку і навіть передозування наркотиками… Похмурої містики (цілком в стилі автора, до речі) додає той факт, що кішка, яка була домашньою улюбленицею Едгара По, зникла після сумної звістки про хазяїна, а згодом її знайшли мертвою. Насправді, досить моторошна алюзія на «Чорного кота». Одне тішить – завдяки безкінечним перипетіям у долі Едгара По ми маємо його неоціниме творче надбання, зокрема і жанр жахів.

Олександр Пушкін – жив два життя

Так, на кшталт Ханни Монтани. Принаймні так вважає немало прихильників творчості автора. За їхнім переконанням, російський світоч інсценував власну загибель внаслідок дуелі і таємно перебрався до Парижа, де став відомим вдруге… Під ім’ям Олександр Дюма. Звучить, як туманна теорія змови. Схожість зовнішності двох класиків літератури (обидва мали африканські корені) дійсно змушує замислитись. Крім того, вони майже ровесники: Пушкін народився 1799 року, Дюма – 1802. На цьому спільне не закінчується. Збігались і деякі особливості двох складних характерів, зокрема імпульсивність, надзвичайна любов до жінок, а також жвавий інтерес до політики. Обидва насилу підпорядковувалися будь-якій системі, їх норов яскраво виражався в школі, де обидва завжди вважали за потрібне вперто захищати власні інтереси. Сам Олександр Дюма ставився до Росії з підозрілим трепетом і описував її досить точно, хоч і відвідав її лише одного разу. Це пов’язують з тим, що влада в країні змінилася, і Пушкін вже не боявся, що його можуть впізнати. Ще одна цікава деталь: головний герой роману Дюма «Граф Монте-Крісто» на ім’я Едмон Дантес (!) інсценував свою загибель і буквально став іншою людиною. Чи можна вважати це мистецьким натяком на реальний хід подій, кожен вирішує для себе сам.

Віктор Пелевін – людина-примара

Ідея про те, що Пелевіна насправді не існує, вже перетворилась на локальний мем в інтелектуальних (і псевдоінтелектуальних) колах. Сумніви виникли через практичну відсутність інтерв’ю з автором, а також його образ своєрідного відлюдника, що уникає виходів на публіку. Прихильники фантастичної теорії вважають, що насправді твори пише група авторів під спільним псевдонімом. Віктор Пелевін не має акаунту в жодній соціальній мережі (що в 21 столітті взагалі здається якоюсь екзотикою), а постійна редакторка письменника Ольга Амінова стверджує, що ніколи не зустрічалася з ним особисто. У 2018 році російський поет, письменник та критик Дмитро Биков стверджував, що востаннє бачився з Пелевіним дванадцать років тому. Чи це правда, чи підігрування із солідарності (заради підтримки загадкового амплуа), сказати важко. Здається мені, що розвиток цієї теми скоріше своєрідний культ серед фанатів епатажного митця, аніж їжа для серйозних роздумів.

Оскар Уайльд – суміш бунтаря і Денді

Ексцентричний, завжди ефектно одягнений, наділений звучним голосом і не позбавлений деякої манірності в поведінці, Оскар Уайльд не міг не привертати уваги роззяв. Зелена гвоздика в петлиці, хоч і не одноразово ставала об’єктом глузувань, перетворилась на його особистий символ. Окрім зовнішнього шику він завжди мав гостре слівце в кишені, завдяки чому його ім’я як письменника стало відомим далеко за межами рідної Ірландії. Справжнього успіху автор зазнав після публікації свого єдиного роману «Портрет Доріана Грея». Такий відгук на його творчість виростив авторові чи то крила, чи то корону – невідомо, чи надихнувся він на відвертість, чи просто відчув себе знаковою особою. Так чи інакше, Оскар Уайльд відкрито признав факт своєї гомосексуальності. У 19 столітті це була не найкраща ідея. У 1895 році його засудили до двох років каторжних робіт. Після ув’язнення богемне життя перетворилося на жах: нікого вже не було поруч, щоб витягти Уайльда зі скрутного становища. Дуже швидко неповторний кумир, що читав лекції про мистецтво в Америці, перетворюється на збіднілого безхатька і згодом помирає на самоті. Саме через цей контраст життєпис автора є унікальним і сумним водночас.

Анастасія Могилевець

Print Friendly, PDF & Email