Волонтер вихідного дня

Хтось із вас знає чи може чув, хто такі волонтери? Звідки вони взялися і за які кошти надають допомогу? Знайомтесь – Ірина Абрамова, дружина, мама двох синів, директор страхової компанії «Про100 страхування» і, за сумісництвом, волонтер.

Чому вона вирішила зайнятися волонтерством та як їй вдається все встигати Ірина розповість в нашому інтерв’ю.

  • Вітаю, Ірино. Розкажіть, з чого почався Ваш шлях волонтера?

Доброго дня. Як і в усіх – з війни. До цього допомагала онкохворим дітям, але то скоріше було меценацтво. А от допомога не тільки грошима, але й власними руками, силами – це вже волонтерська діяльність, якою я і займаюся з 2014 року.

  • Волонтерство – це основний вид Вашої діяльності?

Звісно ні, з 2005 року я працюю директором страхової компанії «Про100 страхування», до цього працювала в іншій компанії. Розумієте, волонтер не може бути безробітним, інакше за що він буде допомагати іншим і жити сам? Якщо на волонтерство дають гроші інші люди, то на харчі волонтеру і його родині ніхто не дає. Усі мої колеги-волонтери мають офіційну роботу, хтось власний бізнес, але я не знаю жодного, хто не працює.

  • Чи ви сама цим займаєтесь, чи є певна організація?

Я є засновником благодійної організації «ФОНД «ВОЛОНТЕРСКИЙ ПОСТ»».

  • Як Ви все встигаєте: і робота, і родина, і діяльність волонтера?

Дуже просто – менше сну, вихідних, відпочинку майже ніякого. Це важко, але намагаюся на усе знайти сили та час. Як казав один із видатних економістів, як би там не було, Карл Маркс «Відпочинок – це зміна роду діяльності». Так я і відпочиваю – з одного перемикаюся на інше. У п’ятницю приходжу з роботи, а в суботу якомога раніше ми з колегами виїжджаємо до сектору. В нас на все про все два вихідних дні. У неділю під вечір ми приїжджаємо і вже в понеділок усі йдуть по своїх роботах. Такий шалений графік не кожен здатен витримати. Проте, те, що ми робимо, цього варте.

  • Скільки у вашій організації людей та як розподілені їх обов’язки?

Людей не так багато, як було спочатку, але осіб десять є. Стосовно розподілення сказати важко. Є волонтерський пост на нашому залізничному вокзалі – дівчата зустрічають\проводжають бійців, годують їх, дають їм змогу відпочити, якщо треба – підтримають теплим словом. Також є люди, які їздять на фронт, інші збирають те, що треба повезти хлопцям на передову, дехто плете маскувальні сітки. Усі взаємозамінні.  До речі, хочу сказати, що ми не завжди їздимо самі до хлопців, інколи відправляємо те, що назбирали, «Новою поштою». Ми порівнюємо вартість посилки і витрати на дорогу. Якщо, скажімо, допомога не надто цінна (наприклад карімати, чи гумові чоботи) то можемо відправити поштою, адже відділення там працюють, навіщо дарма гаяти час і гроші. А от, наприклад, безпітолник чи оптику ми поштою не передамо, самі веземо.

  • Як стати членом Вашої благодійної організації?

Усі охочі можуть підходити на волонтерський пост залізничного вокзалу, там завжди потрібні помічники. Також, якщо є вільний час, можна підійти у готель «Україна», там у підвалі вже 5 років існує організація «Кікімори» – це філіал з плетіння маскувальних сіток, і можна допомогти дівчатам в цій справі.

  • Ваша організація допомагає усім військовим без винятку, чи є «улюбленці»?

На сьогодні ми надаємо допомогу тим бригадам, які знаходяться на передовій. Якщо бригада знаходиться в ППД (ППД – пункт постійної дислокації, ред.), вона в змозі зробити заявку, через керівництво все необхідне знайти. Якщо в них нічого не виходить із державним забезпеченням, то ми їм звісно допомагаємо. Але ті, хто на передовій у пріоритеті.

Що стосується улюбленців, то так, є певні військові частини, яким ми надаємо допомогу регулярно, ще з 2014 року. Взагалі, майже кожна волонтерська організація опікується певними бригадами, рідко хто допомагає абсолютно усім. Наша організація допомагає тим, у кому ми впевнені. Ми впевнені, що в цих бійців наші безпілотники або генератори не зламаються за два дні через халатне ставлення або не зникнуть безслідно.  Якщо наші колеги-волонтери не можуть надати допомогу, вони просять підключитися нас і так ми знайомимося з іншими підрозділами, і вони в подальшому також можуть стати нашими постійними підопічними. 

  • Яку допомогу ви найчастіше надаєте військовим на передовій?

Ми чітко знаємо, кому треба, що треба, в якій кількості і в які терміни.  Найчастіше це запчастини, автомобілі, оптика (біноклі, тепловізори, прибори нічного бачення, безпілотники тощо), медикаменти, допомагаємо з ремонтом техніки. Вже давно ніхто не возить форму, шкарпетки, білизну і їжу – цим усім забезпечує держава. Якщо в 2014 році волонтери одягали і годували наших солдат, бо армії як такої в нас не було взагалі, не було належного її забезпечення, не було на чому їздити, навіть не було чим голову прикрити. То наразі Збройні Сили вже не такі безпомічні. Хлопці отримують три комплекти форми на рік, картоплю, моркву, печиво, консерви та інше продовольство в достатній кількості. Деякі висилають додому згущене молоко, бо його видають такими порціями , що дівати просто нема куди.  Сказати, що це все заслуги волонтерів я не можу, адже держава гідно надолужила такі мінуси за короткі терміни.

Єдине, що ми передаємо з їжі – це каву та шоколад – такий собі стратегічний запас. Також є організація «В’язальна сотня» – це бабусі, жінки, дівчата, які в’яжуть шкарпетки. Ми їх привозимо хлопцям, але не тому, що в цьому є потреба, а тому, що це своєрідний «привіт із дому», із записочками, дитячими малюнками. Ми, цивільні, їхній тил, і нашим бійцям важливо відчувати нашу підтримку, турботу, знати, що в них вірять і чекають.

  • Частіше до Вас звертаються по допомогу, чи Ви пропонуєте?

Ми нікому не пропонуємо своїх послуг, нас вже знають, до нас звертаються в разі потреби. Наприклад, якщо потрібен ремонт техніки і цей ремонт не може покрити Міністерство оборони, ми підключаємося і шукаємо потрібні запчастини. Адже техніки, яка з’явилася на обліку нашої армії за останні п’ять років, у тому числі за допомогою волонтерів, багато і вона різна, і Міноборони не має на усю цю техніку державних запчастин. Але, це все не передається безслідно. Ми оформлюємо документи, ведемо звітність, маємо певний облік. Але, скажу відверто, за останній рік-два хлопці дуже рідко звертаються до нас за допомогою, вони або своїми силами намагаються ремонтувати, або держава забезпечує. А це величезний плюс.

  • Що для Вас найстрашніше під час поїздок в зону АТО?

Знаєте, мабуть нічого. Навіть під час першої поїздки нічого не боялася. Була шибайголовою. Усі їхали, і ми їхали. Везли все, що влізало до машини, поверталися до найближчого населеного пункту, докупляли хліб, воду, солодощі, поверталися, вивантажували все це, знову їхали докупляли і так безліч разів. Не можу сказати, що було страшно. Треба було розуміти, що це важливо, це треба і треба швидко. Страшно було за країну, не за себе. І хлопці дуже не боялися, і ми не боялися.  Страшно те, що відбувається зараз. Люди перестали боятися, люди забули, що в країні йде війна і що близько 60 тисяч військовослужбовців, із ротаціями звісно, але знаходяться на передовій (ротація – взаємозаміна особистого складу, який виконує бойові завдання у важких умовах, ред.). Ті люди, які зараз балотуються на пост президента країни не усі компетентні в політиці, в управлінні державою, або взагалі, це ті люди, які цю війну в наш дім і привели. Ось це страшно.

 У 2014-2015 роках люди боялися, усі хотіли допомогти, бігли на волонтерські пункти з чим могли – хто печиво ніс, хто картоплю, хто стару одежу. А зараз ці люди наших хлопців «заробітчанами» називають. Гарні заробітчани, а ну йдіть ви так спробуйте заробити як вони!  Люди не розуміють, що армія нашого супротивника одна з найсильніших армій світу, і якщо, не дай Боже, станеться так, що ми цю війну програємо, то усі військовослужбовці, волонтери, їхні сім’ї стануть першими ворогами країни. І подальшу долю цих людей уявити нескладно. Нова влада хоче домовитися. Із ким домовитися, із агресором? А за що ж тоді загинули десятки сотень наших військових? Моя особиста думка – це неможливо за жодних обставин.

  • З якими організаціями ви співпрацюєте?

«Мир і компанія», «Повернись живим», «Оберіг», «Патріот», «Медпатріот» та багато інших всеукраїнських організацій. Майже в кожному місті є знайомі волонтери. Наша «тусовка» тісно спілкується, іноді навіть влаштовуємо дружні посиденьки. Просто збираємось у якомусь одному місті і відпочиваємо. За ці п’ять років війни ми стали як одна родина.

  • Під час воєнного стану чим займалася ваша організація?

Мобілізували усі свої сили і були готові до всього. Провели збори, зробили так званий перепис, згадали хто чим може займатися, відновили зв’язки один з одним. Пройшли курси територіальної оборони, співпрацювали із військкоматами, провели заняття із тактичної медицини. Також, деякі бригади, пішли по школах із лекціями з тактичної медицини. Завдяки цьому ми зрозуміли, що навички не втрачені в нас, швидкість реагування досі на високому рівні.

  • Чи підтримує родина ваше бажання допомагати країні?

Підтримують. З чоловіком бувало різне, навіть скандалили інколи через це, але зараз він і сам має намір піти служити. А діти… Був в мене випадок, коли вдома закінчилася майже вся їжа, залишились якась горстка крупи, дві картоплини і все. Зайшла я після роботи до магазину, ледве допхала до дому 2 величезних пакети з їжею. Сіла відпочити, а сини підійшли до мене і питають «Мамо, а це ти знову все солдатам купила?» і тут я розплакалася. Я зрозуміла, що за діяльністю волонтера геть забула про родину. Але вони в мене молодці, патріоти. Моя родина розуміє, для чого я все це роблю і за це я їм безмежно вдячна.

Ось таке насичене життя мають волонтери. Якщо ви не злякалися, то можете приєднатися до їхніх лав. Для цього достатньо бажання і трішки вільного часу. Де їх знайти ви вже знаєте. І пам’ятайте – армія і народ єдині.

Яна Порохня

Print Friendly, PDF & Email