«Театр — це набагато глибше, аніж ха-ха і хі-хі» — Ганна Коржова про театральну буденність

Мабуть кожна дівчина у дитинстві мріє стати актрисою. Уявляє себе на сцені, щодня у новій ролі, з новими декораціями та завжди щасливими глядачами, які прийшли тільки заради неї. Для когось це залишається дитячою мрією, а дехто втілює в життя. Втілила свою мрію й актриса театру ляльок Ганна Коржова.

Що Ви відчуваєте, коли чуєте слова «театр»?

Ой, це радість, щастя. Це багато позитивної енергії, це дитячі очі, що горять. Це тепла і дружня атмосфера. У мене виникають асоціації: енергійне, яскраве, душевне, своє. Але тільки позитивні емоції.

Як давно Ви працюєте у театрі?

Я закінчила навчання у коледжі 7 квітня 2011 року та 21 квітня я була вже на роботі. Коли були канікули, я прийшла в театр і вже тоді мене чекали, на новий рік запрошували, тому що треба було вже працювати. А я кажу: «Я не можу, у мене державний іспит, у мене режисери приїжджають».

Чи були сумніви у виборі професії?

У дитинстві, до 9 класу, хотіла бути перукарем. Хоча я ходила у підлітковий клуб «Скіф», ми там займалися КВК, проводили свята, готували сценки. Уже тоді мені це подобалося, але я хотіла бути перукарем. У мене просто є людина, яка завжди мене підтримає — це моє мама. Вона в мене дуже вірить. І вона сказала: «Доця, тільки театральний». Мама дуже правильно спрямувала. Тому що багато людей, коли говорять: «Я хочу бути актрисою», то люди кажуть: «Що це за професія? Це хіба годує?». А мама навпаки мене переконала, вірила і не гальмувала мене, підтримала в мені маленькі таланти.

Чи є у Вас улюблений спектакль?

Так! Зараз як раз репетируємо цей спектакль «Їжачок й ведмежа». Я там граю роль Їжачки. Цей спектакль про справжню, глибоку дружбу. Вистава дуже філософська, де начебто нічого, а розумієш, що так вчинив би тільки справжній друг, близька людина. Спектаклю три роки. І люблю спектакль «Кіт у чоботях». Так, фізично він дуже важкий, тому що ти працюєш і за ширмою, і в живому плані. У костюмі дуже спекотно і треба швидко перебудовуватися. «Ханума» крутий спектакль для дорослих. Він близький до мого внутрішнього стану. Він веселий, енергійний, Грузія ж. Класний спектакль. Атмосферу передає, запал, енергетику, життя.

З якою аудиторією вам зручно працювати? Вам однаково працюється, якщо передвами сидить трирічна Марійка або десятирічний Віктор?

Мені легко з усіма. Мені навіть все одно, якщо буде сидіти перед мною сорокап’ятирічний Віктор. Тому що це наша професія. Ми повинні вміти взаємодіяти з усіма. Так, велика аудиторія — це діти, але у нас є вистави й для дорослих. Тому ти повинен розуміти почуття міри, до кого можна підійти зараз, а до кого пізніше.

Бувають ж глядачі-скептики або з виразом обличчя «мені паралельно». Школярі, які не розуміють навіщо їх привели. Як ви з ними працюєте? Чи змінюється їхня реакція?

Звичайно змінюється. Тому що потрібно потроху, не нахабно, промацувати йде він на контакт чи ні, якщо йде, то на який саме? Ось з цього боку ти підійшов, і ти бачиш, що ти його зачепив, відповідно можна використовувати ось ці важелі, а до цієї дитини потрібен інший підхід. Хтось любить несподівано і яскраво, а хтось серйозно. Ти вже повинен розуміти і відчувати. Ми ж люди всі. Мені здається, що ми актори, в якійсь мірі психологи. Тому що ми повинні розуміти, що за дитина перед нами, тому що можна підійти нахабно й сказати «Е-ге-гей» і все — дитина злякається і піде. І її не повернути. Вона пішла до мами.

Цікаво працювати з людьми, у яких відразу захват або ж із закритими?

Легше працювати з дітьми, які відразу йдуть на контакт. Але якби все було просто, було б нецікаво. Тому що всі ми люди різні, кожному потрібно знайти свій підхід. І коли ти дивишся, що на початку дитина ставиться до тебе стримано, а вже під кінець проситься в гру і ти думаєш: «А, все-таки дотиснула, зачепила і знайшла той самий ключик».

Чи бували казуси?

Звичайно. Без них нікуди. Це такі яскраві емоції, це імпровізація, це народжується тут й зараз. І ось у цей момент все пробігає перед очима, все життя. Це круто, це класно. Моменти бувають різні, але ми професіонали, ми всі вчилися у вищих навчальних творах, де нас навчали, пояснювали, як потрібно прийти до чогось. Ми ж люди досвідчені і, якщо десь якийсь казус або нюанс, ми вміємо підхоплювати, ми чуємо партнера. Актор театру ляльок — це не просто вийшов, узяв ляльку і відпрацював. Ні, ти повинен розуміти свою психофізику, тобто собою володіти і контролювати руху за ширмою. Тому що за ширмою може бути шість людей і треба всім поміститися, що не штовхнути і не зачепити, не заважати. Ти повинен контролювати свою лялечку, як вона ходить, куди дивитися, її рівень, як вона спілкується з партнером. Ти повинен чути і відчувати партнера. Ти не можеш кожного разу повертатися і дивитися що зробив партнер. Є три кола уваги: ​​ти фіксуєш себе, ляльку і знаєш де ходить партнер. І вже ти знаєш, куди піти і що робити. І якщо не дай Бог, якась ситуація випливає ми відразу знаходимо вихід з положення.

Який казус запам’ятався найбільше?

Боже, Боже, Боже … їх було так багато. Нещодавно була ситуація. Я працювала в ролі «Кота в чоботях» і дівчина (ред. — партнер у виставі) забула текст. Працюємо, все добре, вона забуває текст і ступор. І лялька дивиться на мене (на кота) а я на неї. Партнер повинен був сказати: «Як цікаво! Така казка…»і вона на мене дивиться (на ляльку) І підхоплюю і кажу: «Вам цікаво так?» А вона «Так!», А я  їй «Не поспішайте, зараз ми вам все зробимо та розповімо».

Ми один одного підстраховуємо, тому що ми всі живі люди і коли ми виходимо на сцену, то буває всяке. Звичайно, коли ми виходимо на сцену, то особисте життя, діти залишається за лаштунками, а тут ми вийшли, ми актори і працюємо. Але ми ж люди і десь бувають думки про щось і раз і ти «випав» з реальності. І тому, партнер, який з тобою працює, повинен підхопити, ми всі повинні знати весь матеріал, всю п’єсу. Тонкощів дуже багато. Все потрібно тримати в голові, а п’єс може бути 20-30. І ти сьогодні Кіт у чоботях, завтра Їжачок, а після завтра Зайчик або принцеса.

Вибір вистави проводить керівництво, а ролі вибираєте ви або акторів підбирають на роль? Чи були ситуації, коли Ви відчували, що це не ваша роль?

Ми не обираємо ролі. Є розподіл і розподіляє або режисер, який приїжджає з певною п’єсою, або адміністрація (керівництво) на їх розсуд. Тому що нас вже знають. Хто на що здатний, хто що вміє, хто в чому себе проявляє краще. Знають наші типажі, професійний рівень. Нам приходять і кажуть: «Ти будеш тим-то в тому-то» і все.

Я пам’ятаю поїхала вчитися у Карпенко-Карий (ред. — Київський національний університет театру, кіно та телебачення імені І. К. Карпенко-Карого) і отримала там вищу освіту. Новий рік, сесія в грудні й тут кажуть: «Коржова, ти Нюша зі смішариків». А я: «Я Нюша? Я розумію Крош. Я Нюша?» Це називає опір. Якщо по амплуа ти енергійна, активна, спритна і тут дають Нюшу, яка більш лірична, жіночна, піднесена, то вправу на опір. Хочуть побачити, чи можу я впоратися. І впоралася, все нормально, працюємо. А якщо ти будеш завжди працювати в своєму амплуа, то нецікаво, ти постійно знаєш, що це твоє. А коли тобі дають щось нове, то потрібно посидіти, подумати, заглибитися.

Робота в команді — завжди гладко або бувають притирання?

Звичайно бувають притирання. Усі ми різні. Я, наприклад, по своїй натурі швидка, різка, хтось більш повільний, розмірений в силу свого характеру, темпераменту і віку. Комусь на проходку треба 2 секунди, а комусь 5 секунд. Але ми підлаштовуємось один під одного. Для цього є репетиції, режисер, який знаходить підхід до кожного і з’єднує всіх.

Як Ви ставитеся до свят? Вони ще зберегли ті чари для Вас?

Я досі вірю у Діда Мороза. Подарунки тільки під ялинкою, навіть якщо сама особисто купила і поклала туди. Навіть якщо купила два тижні тому, і воно ось зараз мені потрібно, я не дозволю його взяти. Все під ялинкою. Я вірю в Новий рік, обожнюю диво, чудеса, сніг, вогники. Я в душі дитина і тому я на своєму місці, радію всьому як дитина. Непідробні емоції, щирі. Звичайно ж в свято хочеться бути поряд з батьками, чоловіком і дитиною, але це моя професія і я сама все вибирала, сама знала, на що йду. На щастя, ми все встигаємо поєднувати, у нас прийнятний графік на новорічні свята. Наприклад, тридцять першого ми працюємо до обіду, а першого після обіду. Приготувати їжу немає часу, та й поспати теж. Цього року я працювала і двадцять п’ятого грудня, тридцять першого, першого, шостого, сьомого січня — всі свята були мої. Відзначили в колі іншої сім’ї, на сцені.

Ви сказали, що у вас є дитина. Він ходить на Ваші вистави?

Обов’язково ходить. Щоразу «Мама, мама, мама». Є такий спектакль «Бременські музиканти». Ми грали блазнів, сцена принца і принцеси, піднімаємося сходами і працюємо повітряними гімнастами. Дитина, сидячи на колінах чоловіка побачила мене. А я працюю і помічаю, що дитина махає ручкою. Була вистава «Гидке каченя» і прийшли мої небоги. Була ширма і працювали планшетними ляльками і в принципі нас видно. Там є момент, коли своїм тілом виходимо в живій план, управляємо ляльками. І моя племінниця на другому ряду сидить і говорить: «Атютя, привіт». Поруч сидить старша і каже: «Злата, вона тебе не чує, вона на сцені».

Ви берете участь в процесі створення ляльок?

Звичайно. Ми ж з ними працюємо. Повинно бути, так би мовити, нам комфортно, щоб ми потім видавали хороші емоції, а не думали про те, що нам щось натирає або тисне. Тому, нас намагаються залучати до процесу створення ляльок. Тому що дуже прикро, коли зроблять ляльку, а ти розумієш, що в тебе рука не поміщається, на палець щось тисне і доводиться все переробляти. Краще покликати акторів, коли вона ще не обшита матеріалами, не пофарбована. І тоді вже простіше робити. Тим більше, на роль однієї людини не призначають, завжди два склади, тому що хтось повинен працювати на стаціонарі, а хтось на виїзних виступах.

Що ви відчуваєте, коли ви чуєте про фестивалях?

Фестивалі — це позитивні емоції, спілкування, класні вистави, досвід, обмін позитивною енергією і інформацією. Ти дізнаєшся про життя в інших театрах, ти дивишся їхні варіації вистав, декорації, які ляльки ще бувають.

Яким ви бачите театр ляльок в майбутньому? Він кардинально зміниться або вікові традиції залишаться?

Мені здається, що не потрібно йти за тенденціями. Зараз дуже багато гаджетів. Все-таки театр — це щось класичне, він чомусь учить дітей. Звичайно, планшет навчить всьому різному, але все-таки людським якостям, розумінню повинні привчати батьки і їм допоможе театр. Він повинен розвиватися, стежити за якимось нововведеннями, використовувати різні варіанти декорацій і так далі, але все-таки театр — це класика. Якщо ми будемо йти в ногу з часом, то від театру нічого не залишиться. Театр — це набагато глибше, аніж ха-ха і хі-хі.

Лариса Амбарцумян

Print Friendly, PDF & Email