На книжковому піддашші з Любов’ю Відутою

До Миколаєва завітала львівська письменниця Любов Відута, володарка спеціальної відзнаки «Українське сучасне фентезі» за роман «Ловці думок» на конкурсі «Коронація слова – 2017». Авторка пише прозу і поезію для дорослих і малечі. Наразі друком вийшло близько двох десятків книжок, десяток збірок, кілька хрестоматій. Письменниця плідно співпрацює з видавництвами по всій Україні. Збірки поезій «Вітрила простору» та «В країні несполоханого щастя» у Миколаєві можна придбати в кав’ярні Flate White:



Із львівською гостею бесідувала Світлана Чебанова.

По-перше, Любо, з чого все почалося? Чи ти пишеш з дитинства? Як ти до того прийшла?

Як я почала писати? Важко пояснити, чому в житті все складається так чи інакше. Я змалку з мамою спілкувалася віршами. Це для мене була така гра, цікава забава. Ми задавали одна одній римовані питання, шукали римовані відповіді і я сприймала це як дитячу гру. Мені це подобалося. І одного разу цю домашню гру я захотіла винести на вулицю. В дитинстві я товаришувала тільки з хлопцями, бо на нашій вулиці було більше хлопців мого віку. Отже, коли я прийшла до своїх друзів і спробувала з ними говорити римовано, зрозуміла, що вони не сприймають цієї гри. Їм це нецікаво. Роблю другу спробу, бо я ж вперта. Третю спробу… Усі мої спроби закінчувалися тим, що я засмучувалася, бо бачила, що вони мене не розуміють. Тобто вони розуміють мене у всьому, окрім цієї моєї любові до поезії. Тоді я перейшла на звичайну людську мову і вже не вимагала від них якоїсь поетичної відповіді. Я зрозуміла, що це тільки наша з мамою таємниця, це наша домашня гра, і це дуже особисте. Ця ситуація була мені корисною. Я побачила, що не обов’язково нав’язувати своє бачення іншим людям. В мене було щасливе, навіть дуже щасливе дитинство. Можливо, це щастя переливається з минулого у мої віршовані тексти, можливо, якоюсь мірою, воно наповнює прозу, таку, як фентезі “Ловці думок”, теж.

А от саме до видання книг і написання, як до професійної роботи, який шлях був? Бо я так розумію, що освіта не літературна, не філологічна, а політехнічна?

Так.

А за фахом?

За фахом я інженер-електрик. Професія мало дотична до літератури.

То як сталося, що інженер-електрик видав вже кілька збірок поетичних, фентезі та ще купу дитячих книжок?

У мене нема пояснень, як це сталося. Писала. Вдавалося видати книжку – раділа. Не вдавалося – засмучувалася і працювала більше. Так склалося, що загалом на сьогоднішній день побачили світ близько тридцяти книжок, і я цьому щиро радію, бо кожна видана книжка має свою історію, свій шлях.

Ого! Як ти зрозуміла, що це комусь потрібно, що це потрібно видавати? Хтось може підказав, чи як це було?

Писати мені подобається, а коли вперше дойшло до того, щоб написане стало книжкою, мене почали підштовхувати. Це зараз все по-іншому, а в той період, коли в мене було вже досить багато матеріалу, а виданих книжок не було, я не була впевнена, що мою писанину потрібно видавати. Я  орієнтувалася на прочитані книжки, моїх улюблених авторів і сумнівалася в своїх силах. У мене була розкішна можливість користуватись чудовою, дійсно розкішною бібліотекою мого хрещеного батька, у якого свого часу були найкращі книжкові новинки. Живучи у Львові, я мала можливість користуватися декількома бібліотеками, що я зі задоволенням і робила. І тому, коли читала талановито написані книжки, не уявляла себе в одній когорті з їхніми авторами, сумнівалася в собі. Тоді мені здавалося, що в мене не той рівень. Це стосувалося прози і дорослої поезії. Спочатку я планувала видати поезію, і коли мене почали підштовхувати: “Видавай! Давай вже!”, це переросло в такий собі хатній бунт, тому що лежали стоси аркушів і вони поповнювалися новими аркушами…

Рідні підштовхували?

Так, рідні. Загалом писання любить тишу, тому я писала і початково навіть не знала, що робити з тим потоком інформації, який отримувала. Просто записувала, правила, змінювала…

Друзі, рідні читали і казали: “Любо, давай”?

Вони бачили, наскільки я багато часу цьому присвячую, і розуміли, що це для мене серйозно. І – так, втовкмачували, що потрібно видавати написане, а не ховати в шухлядах. Тим більше, що в одній чи двох шухлядах написане вже не поміщалося.

Це йшло якось паралельно з іншою професійною діяльністю?

Напевно, ні. Це було певною заміною іншої діяльності. Вірші писала періодично. Натхнення приходило синусоїдою: то був підйом вгору, то не писалося певний період і був спад, знову підйом, знову спад. Йшло від душі, я віддавала отримане, виливала це в тексти. Якщо певний час не було бажання писати, вважала, що, якщо не приходить, то і не треба мучити себе. Значить, потрібно набратися сил для того, щоб тексти були енергетичними. Написане повинно допомагати людям. На мою думку, тексти повинні давати людині хоч якийсь шанс на покращення її особистого життя. Інакше нема сенсу в роботі письменника. Якщо людина читає книжку, мабуть, вона у ній хоче щось знайти для себе, чогось у її внутрішньому і зовнішньому світі їй бракує. Письменник повинен дати читачу те, чого йому бракує або показати те, до чого читач прагне, або заховати його від світу, або відкрити читача світові, показати, що світ вартує любові…

Книжки дають переосмислення помилок, спонукують до звершень. Іноді прочитане допомагає змінити життя. Варто знайти свого автора, свою книжку, після якої захочеться читати більше і жити краще. Людина, яка шукає вихід, його знайде.

Але доля підкидає потрібну книжку, так? Магія якась тут є?

Є! Є якісь такі магічні ситуації, коли доля знайомить із потрібними людьми, коли ці люди якимось чином знаходять нас. Тобто складається дуже багато різних ситуацій. Навіть, буває, людина може прийти у книгарню, взяти книжку, розгорнути на потрібній сторінці − і отримати відповідь на наболіле. Так часто буває. Направду, якщо ми говоримо про поезію, воно так і є, бо це чиста музика, передана словами. Перша поезія з нової розгорненої книжки або заходить у тебе, або ні. Якщо перша поезія не відповіла тобі одразу на твоє внутрішнє питання, друга є слабшим поштовхом до читання книжки.

Іноді я порівнюю письменників із дзвонами. Вони повинні дзвонити, і ці вібрації повинні торкатися душ інших людей. Вони будуть міняти і самого письменника, і ту людину, на котру вони направлені, співрозмовника, читача.

Якщо говорити про написання книжок, то у кожного письменника є своє піддашшя, де він ховається, де шукає натхнення, нові ідеї. Він виловлює думки, бажання сподівання, виливає їх у текст. І якщо цей текст вартісний, то має з’явитися книжка, бо інакше як його прочитає читач, для якого він пишеться?

Перша книжка. Що це було? Яка назва і як вона далася? Яким болем, може, чи якими нервами, чи це було легко?

Першою книжкою повинна була бути доросла поетична лірика.

І вона сталася?

Ні. Це взагалі дуже смішна історія, тоді склалася кумедна ситуація. Я прийшла у видавництво і принесла велику теку своїх текстів в електронному варіанті, сподіваючись на редактору, коректуру. У мене були свої очікування, які не справдилися. Але це добре. Просто на той час я ще не була готова до того, щоб видати поезію. І коли я побачила те, що виходить, і уявила собі книжку з текстами трохи не такими, які б мені хотілося читати, які були не в такій послідовності, сказала: «Я під цим своє прізвище не поставлю». У мене було досить дитячих текстів, і тоді я вирішила спочатку видати дитячу книжку. Почала шукати художників, відвідувала виставки…

Отже, першою стала дитяча?

Тут теж було цікаво. Одночасно готувалися дві книжки. Ілюстрації до “Працьовитої бджілки” виконані графічно на комп’ютері, «Ким я буду? Ким я стану» мальована аквареллю. Малювали різні художниці. Ілюстрації до книжки про професії малювали довше, бо їх більше. Тому вона вийшла пізніше.

І та, і та дитячі?

Обидві дитячі, так. Їх починали ілюструвати одночасно. На ілюстрації до “Працьовитої бджілки” художниця витратила дев’ять місяців. А друга художниця книжку “Ким я буду? Ким я стану?” ілюструвала півтора роки. Обидві вийшли у львівському видавництві “Сполом”.

Що було далі? Вийшли книжки, і наступного ранку Люба прокинулась…

Прокинулась! (сміється)

Добре! Люба прокинулась авторкою двох книжок, або знаною мисткинею Львівщини? Що далі було?

Спочатку прокинулася авторкою однієї книжки, згодом – двох книжок. Але у моєму випадку це нічого не змінило. Додало клопотів, бо я опинилася з книжками на руках, і не знала, що робити. Знаною мисткинею Львівщини я себе не почувала і мені ніхто не говорив таких приємних слів. А якби говорив, то на той момент я б реагувала на це скептично. Мені потрібно було і писати, і щось вирішувати зі стосами книжок, які з’явилися вдома. Позитивним було те, що книжки вдалися гарні, якісно видані, цікаві і потрібні. Але що з такою кількістю робити?

Ти мала продавати сама?

Так, тому що це був самвидав. Перші дві книжки я видала за власні кошти у 2008 і 2009 році, якраз був цей шалений стрибок долара. Тобто у мене все склалося не завдяки, а всупереч. Але перша книжка дійсно дуже швидко розійшлася.

Просто понесла до крамниць?

Так, перше, що зробила – понесла у книжкові магазини, і з подивом зрозуміла, що не всі готові співпрацювати з автором-початківцем. Але механізм був запущений, художниця вже малювала ілюстрації до другої книжки і мені потрібні були кошти для того, щоб її видати. Отже, іншого шляху, крім продажу «Працьовитої бджілки», не бачила. Перша видана книжка дала мені дуже важливе усвідомлення того, що мені не соромно за свою працю, що я свою роботу виконала якісно.

Друзям? З Фейсбук-сторінки пропонувала?

Друзі виручали теж. А сторінки у Фейсбуці в мене тоді ще не було. Я контактувала з бібліотеками, з крамницями, дитсадками. На щастя, виявилось, що моя “Працьовита бджілка” дуже гарно реалізовується в крамницях. Приблизно в той час з’явилися цукерки “шалена бджілка” і всі, хто мене знав, реготали, що таке спів падіння неспроста. Саме тоді дізналася, що у бібліотеках є свої рейтинги популярності, вони визначають найбільш читані книжки місяця. До мене почали телефонувати і можна тільки уявити радість, коли я, початківка, почула: “ В нашій бібліотеці ваша книжка користується найбільшою популярністю”. З іншої бібліотеки зателефонували і спитали: “Чи ми могли б організувати з вами зустріч?”. До речі, діти після цих зустрічей теж чомусь називали мене бджілкою. (сміється) І з того підбадьорення все так потихеньку і почалося. З’явилася друга книжка, і вона теж не розчарувала читача, а паралельно художниця працювала над наступною книжкою. Я мріяла, щоб вона вийшла і не знала, чи зможу оплатити її друк.

То була вже третя? Як вона називалась?

“Усміхнулось сонечко”, теж дитяча. Ілюстрації гуашшю, виконані в іншому художньому стилі, ніж перші дві. Мені таке художнє розмаїття дуже подобається, тому що я вважаю, що разом з текстами діти мають почерпнути ще знання про різні художні стилі.

Що стосується дорослої лірики, коли настав для неї час?

У 2012 році. Так сталося, що того року вийшло одразу вісім книжок. 2012-й рік був урожайний для мене на книжки. Тоді до мене вперше почали телефонувати видавці…

О! От цей момент! Коли телефонує видавець. Ти була до того готова? Це було якось передбачувано? Що це були за пропозиції, як вони тебе знайшли?

Та я навіть і не знаю, як. Але справа в тому, що у Львові на Форумі я знайомилася з багатьма видавцями, ми спілкувалися, обмінювалися контактами. І, очевидно, тоді, коли у видавців виникла потреба в конкретних текстах, про наші Форумні розмови згадали… А в мене вже було дуже багато готових текстів на різні тематики. Тобто я могла вже пропонувати і видавати тематичні збірки. Але і тоді для мене особливо нічого не змінилося. Не було такого, щоб я сиділа вдома, попивала чай і каву і відпочивала на лаврах, пишаючись, що в мене вже вийшло сім чи вісім книжок. Потрібно було йти далі, потрібно було працювати, бо кожна нова книжка додавала не тільки впевненості в собі, а й клопотів. Потрібно було реалізовувати вже не одну і не дві самвидатівські книжки, і я робила все, що можна зробити для реалізації книжок і водночас викроювала час від сім’ї на творчість. Якщо б тоді була ще хоч якась реклама, було б простіше. Але незважаючи на відсутність реклами, мені пощастило, бо мої книжки полюбили, і мені не було на що скаржитися. Просто потрібно було працювати і йти вперед, бо в той момент, коли ти зупиняєшся, то ти зупиняєшся і йдеш назад.

А чи була дитяча мрія така? Бути письменником.

Ні. Абсолютно. Не було у мене в дитинстві такої мрії. Я навіть сердилася на себе, що не можу обрати улюблену професію. Мабуть, не могла уявити, що писатиму і мої книжки видаватимуть.

Не робила сама книжечки в дитинстві?

Робила. Але щоб це було мрією-мрією − ні, не було такого.

Оцей випадок, коли тобі книжка наснилась. Що то була за книжка? Чого вона снилася? Бо це якась така містика. Коли зверху постукали і сказали: “Любо, давай!”

Фактично, більшої містики, ніж життя, вигадати годі. Сон, який мені наснився і який так настійливо просився з періодичністю раз в рік три роки підряд, заслуговував, щоб я написала про те, що наснилося чи принаймі описала побачене. Він був неймовірно реалістичний і водночас фантазійний.

Тричі він снився?

Він наснився вперше, і я ніяк не зреагувала на нього, окрім того, що запам’ятала до дрібних деталей. Пройшов майже рік, і той самий сон повністю від першої хвилі до останньої повторився настільки ж реально, наскільки снився першого разу, і я зрозуміла, що він хоче чогось від мене. Він не вписувався в жодні канони, і я не знала, що з ним робити. Коли він приснився втретє, всерйоз задумалась над тим, як його реалізувати. Я подумала, якщо він настільки нереальний, то чому б не спробувати написати фентезі?

Це ми зараз говоримо про оцю найсвіжішу книжку?

Одну з найсвіжіших. Бо в мене вийшло одразу три книжки: “Ловці думок”, “Абетка” і маленька книжечка-картонка про принцесу.

То ми зараз говоримо про …?

“Ловців думок”.

І вони тобі снилися? Як? Як сюжет? Як персонаж якийсь? Як образ?

Як персонажі, як сюжет, як готова частина тексту, як картинка з діями. Тобто так, як снився б екранізований уривок. У моєму випадку це було схоже на те, коли хтось переключив канал і показав тобі частинку фільму, який обірвав на найцікавішому місці, переключивши на інший канал.

Це було все від зав’язки до розв’язки?

Ні. Це була просто картинка, яка дуже мене потрясла і вона з невеликими змінами з’явилася в книжці…

На якій сторінці?

Це так звана “мапа переміщень” із “Ловців думок”. Вона приснилася мені трошки іншою, аніж я її описала. У книжці я мусила змінити її, бо на момент опису я відчула, що саме так потрібно зробити. Коли взялася за написання і дописала книжку до того місця, де описую мапу переміщень,  зрозуміла, що цю книжку  не залишу незавершеною, що я її обов’язково допишу. До того розпочала декілька романів. Дописувала до тридцятої, п’ятдесятої сторінки, і бажання дописати затихали, вони досі не дописані. Було багато рукописних початків. Але здавалося, що от щось не те. Чогось важливого бракувало, і тексти залишалися забутими і незавершеними. А фентезі я писала і розуміла, що я не зможу залишити не дописаним.

Є задоволення від цієї книжки? Ти написала, видала. Є відчуття, що справу зроблено? І от цей сон він закритий він зробив свою справу?

Задоволення є, бо є багато позитивних відгуків від читачів. Навіть читала такі приємності, що “це інтелігентне фентезі”, що “з цієї книжки варто починати читати фентезі тим, хто поки що не любить цей жанр літератури“. Є вдячність до усіх, хто підтримував мене на шляху до виданої книжки, є відчуття, що зрозуміла сон правильно. А стосовно відчуття, що справу зроблено… І зроблено, і ні, тому що буде продовження.

Там буде продовження?!

Стовідсотково!

Бо наснився ще один сон?

Ні, але ця книжка дійсно вимагає продовження. І ті, хто вже встиг її прочитати, теж це вичитали серед недомовленостей. Читачів не можна обманути. Багато з тих, хто прочитав «Ловців думок», говорять і пишуть: “Ми чекаємо продовження!” І насправді не було дня, коли б я не думала про те, що таки потрібно активніше писати.

То я бажаю тобі, щоб продовження відбулось! І в мене є ще кілька питань. Одне з них таке може, навіть, і болісне. Бо багато хто в Миколаєві з авторів скаржиться і каже :«От нам держава не допомагає!» . Чи тобі допомогла держава? Чи держава тобі проспонсорувала щось? Чи, може, дала грошей на якусь книгу?

Якщо говорити матеріально, звичайно, ні. Якщо говорити морально, то, звичайно, так. В періоди зневіри, коли опускаються руки і не знаєш, чи далі нести, чи кинути, раптом з’являлися невеличкі публікації, люди говорили дуже теплі і приємні слова, і зневіра йшла, бо з’являлася надія. Але є у мене книжка “Сонечко сміється”, надрукована за сприяння Львівської обласної ради. Коштів забракло, і я доклала частину власних, щоб книжка побачила світ. Це вже історія, бо наклад успішно розійшовся. Цю книжку дуже люблять діти і виділяють її з-поміж інших, бо їх смішить, що у ній є вірш про ковбасу. (сміється) Моральна підтримка буває дуже різною, і вона важлива.

Чекай, якщо ми говоримо про моральне, то ми маємо на увазі землю рідну, так? А не державу?

Ти питаєш, чи мені допоміг якийсь чиновник? (пауза) Найбільше мені допомогли читачі! Вони полюбили мої книжки, купували і купують їх. І якби не читачі, якби не бібліотекарі… Якби не те, що мої тексти знаходять відгук в дитячих серцях…

Навіть не уявляю, що було би без зацікавлених моєю творчістю читачів. Навіть не хочу цього уявляти.

То отже чекати допомоги від когось…

Напевно, безперспективно.

Ти львів’янка?

Так! І щаслива з того.

Народилася і живеш?

Так. Народилася і живу.

Тоді останнє питання. Що таке «львівська літературна тусівка»? Чи вона існує? Чи є якась спільнота, чи є заходи, на яких ви спілкуєтесь, автори з видавцями або автори між собою. Чи є якась, може, дружба між авторами? Чи існує така спільнота і чи вона допомагає?

Існує багато тусівок. Є кола особистих симпатій і знайомств, є дружба. Є сучасні автори, котрих я читаю, і написане ними мені подобається. Для розуміння, що рухаюся в правильному напрямку, приходила і приходжу на зустрічі з різними письменниками. Цікаво почути сучасників, зрозуміти, як пишуть люди і співставити з тим, як пишу сама. Насправді дуже багато спільного між авторами. Іноді здається, що є кола, накладені одне на одне, і вони перетинаються. То от такі перетини є з багатьма авторами. Кожен автор реалізовує своє бачення. Хтось у віршах, хтось у прозі. Головне, щоб прочитавши сучасні книжки, люди бачили вихід. Бо вихід є! У Львові авторам пощастило, бо можуть звертатися і до спільнот, і до окремих авторів, і до видавництв. Є величезні книжкові Форуми двічі на рік. Може, тому Львів багатий авторами? Але, як не крути, скільки б зустрічей і шкіл письменницької майстерності початківець чи маститий письменник не відвідав, кожен приходить на своє улюблене місце писання, дивиться на перший, чистий аркуш і працює сам.

І все ж таки, повертаючись до питання. Львів доброзичливий до авторів, до літератури?

Львів неймовірний, Львів особливий, казковий, наповнений доброю енергетикою. Так, Львів доброзичливий, але тільки до авторів, які працюють вперто, наполегливо, самовіддано!

Світлана Чебанова

Print Friendly, PDF & Email