Виклики для журналістів-фрілансерів в Україні

«Якщо журналіст на окупованій території − це розвідник, то фіксер − це шахід».

Форум «Безпека, травма та відповідальність: виклики для журналістів-фрілансерів в Україні», організований британським фондом допомоги журналістам-фрілансерам Rory Peck Trust спільно з Інститутом масової інформації (ІМІ) за фінансування Фонду Організації Обєднаних Націй, відбувся у Києві 22 вересня 2018 року.

Відкрили Форум директорка з комунікацій Rory Peck Trust Моллі Кларк, а також українська представниця організації Еміне Зіятдінова та виконавча директорка ІМІ Оксана Романюк, розповівши про діяльність британської організації, яка ще з часів Майдану допомагає українським журналістам-фрілансерам відновлювати пошкоджену під час екстремальних ситуацій техніку та здоров’я.

Rory Peck Trust розробив корисний сайт, на якому українські журналісти можуть знайти фахову інформацію українською та російською мовами: www.rorypecktrust.org/resources

Далі був виступ мальтійського журналіста Мет’ю Каруана Галізія про основні виклики для журналістів-фрілансерів. Сам Мет’ю разом зі своїми братами розслідує жорстоке вбивство власної матері, скоєне через її журналістську діяльність. «Краще, що ти можеш зрозуміти про свою безпеку як журналіст, − це те, що ти не можеш покладатися на державу в цьому питанні», − говорить спікер.

Потім учасники Форуму розділилися за секціями та пішли слухати майстер-класи з обраних тем. Я вподобала тему «Забезпечення психологічної стійкості» від Гавіна Ріса, представника організації «Дарт Центр журналістики і травми», Columbia Lournalism School.

Травма – це інтенсивний біо-психіко-соціальний досвід (bio-psycho-social experience)», − визначив тренер. Травма стається не в момент переживання гострої події, а згодом, коли ми починаємо рефлексувати щодо того, що сталося. Якщо таке патологічне переживання затягується на 4-6 тижнів, слід звертатися по медичну допомогу. «Утім, парадокс полягає в тому, що люди, здатні рефлексувати, зрідказвертаються до спеціалістів».

Група обговорила способи, якими журналіст може допомогти собі подолати травму: від дихальної гімнастики, вербалізації переживань, спорту, йоги до мандрів, сексу й усамітнення. Гавін Ріс рекомендує завчасно навчитися розслабляти тіло, механічно знімати стрес, як це роблять спортсмени перед змаганнями, не чекаючи, коли травмонебезпечна ситуація настане: «Вчитися плавати, коли корабель тоне, не так ефективно, як зробити це завчасно».

Другою робочою групою, яку я відвідала, стала тема «Робота з ветеранами над довгостроковими документальними проектами» від відомого фотографа Джозефа Сивенького, американця українського походження.  За програмою Fulbright, Джозеф виграв ґрант на великий фотопроект про травмованих і загиблих на Майдані. Далі історичні події в Україні стрімко розвивалися, тема розширилася – тепер фотограф знімає також бійців АТО, які повернулися додому з важкими пораненнями і травмами.

Автор демонстрував слухачам свої фотороботи такої емоційної сили, що лишатися байдужим було неможливо. Ось боєць «Правого сектору», в якого тепер немає 90% правої півкулі мозку, людину повністю скалічено, вона не може говорити й розуміти, що відбувається. Ось ветеран АТО, якому зробили ампутацію обох ніг до коліна й однієї руки до ліктя. Він усміхнений – йому привезли нові «ноги», протези, на яких він зможе ходити. Ось похорон, над труною стоїть мати героя, яка так і не дочекалася, щоб син прийшов до тями. Ось у басейні плаває знедвижений військовий, він проходить реабілітацію. Він юрист, тож, і після поранення може вести активну професійну діяльність.

«Для того, щоб робити такі знімки, треба багато часу проводити поряд із героями проекту та їхніми родичами. Я днями сидів із ними у палаті, розмовляв. Я ніколи не тисну на людину, якщо вона відмовляється фотографуватися. Але таке трапляється нечасто. Зазвичай, коли я розказую, хто я, для чого увесь цей фотопроект, воїни погоджуються розказати свою історію».

Після кава-паузи усі учасники форуму знову зібралися у великій залі (до речі, локація для проведення Форуму була дуже вдало обрана – це платформа культурних ініціатив IZONE, приміщення, в якому багато повітря й простору) для перегляду презентації роботи документального фотографа Гая Мартіна «Паралельна держава», яку він відзняв у Туреччині. Історія суспільного супротиву турків так чи так нагадує події на майдані в Україні, адже боротьба за народне волевиявлення має схожі риси на будь-якому національному ґрунті.

По дискусії перейшли до перегляду фільму Оллі Ламберта «Президент проти преси» (ВВС, 2017). Отут стає очевидною різниця між українською та американською журналістикою: американський медіа-істеблішмент не боїться ставити Президентові незручні, провокативні, гострі питання. Американські журналісти не звикли бути обережними з владою, і саме цей досвід варто переймати й українській пресі.

Також на Форумі виступав Віталій Мороз із ГО «Інтерн’юз Україна» щодо верифікації інформації в інтернеті, Ірина Земляна (ІМІ) говорила про оцінки ризиків, навчала практичних вправ перед завданням із підвищеним ризиком. На першій панельній дискусії, яку модерувала Анастасія Станко (громадське ТБ), присвяченій загрозам і проблемам українських журналістів-фрілансерів, що працюють над чутливими темами, учасниками були Мері О’Шей (RPT, директорка програм), Антон Скиба, журналіст-фрілансер, Марія Варенкова, продюсерка, журналістка-фрілансерка, Мет’ю Каруана Галізія. На панельній дискусії з теми «Правда в умовах інформаційної війни», яку модерувала Катерина Горчинська (Громадське ТБ), спікерами були Катерина Сергацкова, засновниця і головна директорка «Заборона», Марго Гонтар, співзасновниця StopFake (до речі, тепер правильно казати не «фейк», а дезінформація, знали?), Анастасія Магазова, журналістка-фрілансерка, Гай Мартін, фотограф. Форум вийшов живим, інформаційно насиченим, актуальним і корисним. Сподіваємося, події такого шибу будуть повторюватися в Україні.

Тетяна Монахова

Print Friendly, PDF & Email